Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. у с. Русові (тепер Снятинського району Івано-Франківської області) в сім’ї заможного селянина.

      У 1883 році Василь вступив до польської гімназії в Коломиї, де з четвертого класу брав участь у роботі гуртка гімназичної молоді. Учасники гуртка вели громадсько-культурну роботу серед селян (зокрема, організовували читальні).

     Після 7 років навчання був змушений залишити навчальний заклад в Коломиї (у зв’язку із звинуваченням у нелегальній громадсько-культурній діяльності) і вступити до Дрогобицької гімназії. Але й там брав участь у громадському житті, став членом таємного гуртка молоді, особисто познайомився з Іваном Франком, з яким потім підтримував дружні зв’язки.

      Після закінчення гімназії (1892 р.) Стефаник вступив на медичний факультет Краківського університету. Однак, за визнанням письменника, з тією медициною «вийшло діло без пуття». Замість студіювання медицини він поринає у літературне і громадське життя Кракова.

      У 1897 році вперше побачили світ новели письменника, опубліковані у чернівецькому двотижневику «Праця». Через два роки у Чернівцях вийшла перша збірка новел «Синя книжечка», згодом – збірки «Камінний хрест» (1900), «Дорога» (1901), «Моє слово» (1905), «Земля» (1926). Особливо хвилювала В. Стефаника доля дітей. Про них він створив низку новел: «Новина», «Кленові листки», «Катруся» та інші.

     У 1903 році Василь Семенович у складі делегації

Галичини побував у Полтаві на відкритті пам’ятника І. Котляревському, де зустрівся з Лесею Українкою,

М. Коцюбинським, М. Лисенком, Г. Хоткевичем та іншими діячами української культури. Тоді ж відвідав могилу Т. Шевченка в Каневі.

    1904 рік приніс зміни в особисте життя – одруження з дочкою священика Ольгою Гаморак. Молода сім’я оселилась у с. Стецева поблизу рідного Русова.

    У 1908 році селяни Покуття обрали добре знаного на той час письменника депутатом до австро-угорського парламенту і він десять років відстоював їхні інтереси в

урядових і судових установах.

     У 1910 році з дружиною та трьома синами повернувся до рідного Русова.

Важким для письменника став 1914 рік: почалася Перша світова війна,

у лютому померла дружина, залишивши його з трьома малолітніми дітьми.

Попри це громадську активність В. Стефаник не припинив. Зокрема,

брав активну участь у відзначенні 100-річчя з дня народження

Т. Г. Шевченка.

    У березні 1915 року за фальшивим доносом В. Стефаника було заарештовано, проте завдяки клопотанням Марка Черемшини невдовзі звільнено. Якийсь час він жив у Відні, де знову, після п’ятнадцятирічної перерви, повернувся до літературної праці. Написав новелу «Марія», яку присвятив пам’яті Івана Франка.

    Письменник уважно стежив за тодішніми подіями в Україні, покладав великі сподівання на розбудову української державності. Саме він очолив урядову делегацію ЗУНР, яка приїжджала у січні 1919 року до Києва у зв’язку з проголошенням Акту Злуки обох частин України в єдину соборну державу. Після громадянської війни і поразки визвольних змагань болісно переживав крах своїх сподівань.

     У 1933 році на знак протесту проти штучного голодомору Василь Стефаник відмовився від державної пенсії. Дізнавшись про цю ситуацію, митрополит Андрій Шептицький призначив письменникові пенсію від Української греко-католицької церкви. Стефаник попросив касира видати призначену суму дрібними монетами. З великою торбиною мідяків письменник вийшов на майдан і роздав милостиню жебракам з проханням помолитися за убієнних голодом українців.

    Останні роки життя Василь Стефаник тяжко хворів, переніс частковий параліч, запалення легенів. Смерть обірвала його життя 7 грудня 1936 року. Похований на пагорбі недалеко від рідного дому у селі Русів.

   Василя Стефаника називають «першим українським новелістом», «володарем селянських душ», «великим майстром слова», «володарем тяжкого слова», «сільським філософом». Василю Стефанику у Львові встановлено пам’ятник перед входом в Львівську наукову бібліотеку, яка носить його ім’я.

 

   Питання: Як звали синів Василя Стефаника?

​